До 315-річчя з дня народження П.І. Калнишевського

Віктор Лезо

П.І. Калнишевський: захисник і розбудовчий
Православної церкви

Петро Калнишевський народився в 1691 році у селі Пустовійтівка, що на Роменщині. Тут знають і шанують його як останнього кошового отамана Запорозької Січі. Усе своє життя він віддав службі у Війську Запорозькому. А воно було у нього довгим і досить щасливим. Бо ж боровся за віру православну та волю українського народу. Без перебільшень можна стверджувати, що всі 112 прожитих років на рубежі трьох століть – XVII, XVIII, XIX – були віддані служінню Господу Богу, економічному збагаченню та розбудові України. Будучи кошовим отаманом, він дбав про добробут та автономність запорозької церкви, яка була незалежною від київської митрополії. Підлеглість же цієї церкви московському патріарху була номінальною (другими словами – формальною, не обов’язковою). Запорозька церква вважалася парафією Межигірського монастиря, який мав право ставрополії, тобто безпосередньо залежав від патріарха й був вилучений із відомства Синоду та київського митрополита. Оскільки ж патріарх був далеко (у Москві), то Межигірський монастир і його парафія – Запорозька Січ – були взагалі незалежними від політики царського уряду. А, можливо, і сам патріарх, враховуючи заслуги козацтва у боротьбі за православну віру, взяв запорозьку церкву та козацький Межигірський монастир під свою опіку.

Тут доцільно згадати, що під час польської окупації, на місце померлого православного владики, призначався уніат. Таким чином, у 1619 році на всю Україну залишився лише один православний владика Тисаровський, який обіцяв королю Сигізмунду прийняти унію. Козацтво завжди виступало проти ополячування свого народу. Коли ж польський уряд звернувся до козаків за допомогою у війні з турками, то Сагайдачний поставив питання про оновлення на Україні православних владик. Почувши, що із Москви до Ієрусаліму повертається патріарх Феофан, Сагайдачний поспішив запросити його на престольне свято Печерського монастиря. Патріарх Феофан прибув до Києва у 20-х числах березня 1620 року. У цей час у православних вже не було ні свого митрополита, ні єпископів, нікому було освячувати священиків. Гетьман Сагайдачний з видними козаками почали просити Ієрусалимського патріарха поставити їм митрополита та єпископів на місця, зайняті уніатами.

Так у Печерській Лаврі, у храмовий день 15 серпня, у Київські митрополити був посвячений ігумен Київського Золотоверхівського Михайлівського монастиря Іов Борецький. Після цього патріарх посвятив багатьох духовних пастирів на єпископські місця, зайняті уніатами.

Коли король Сигізмунд довідався про це, то наказав схопити всіх освячених владик і кинути у тюрми. Козаки не допустили такого злодійства і переховували владик у різних монастирях.

Таким чином, освячення нової православної ієрархії по-перше врятувало Православну церкву від небезпеки залишитись без духовенства, а по-друге Православна церква стала під захист козацтва.

Підлягаючи московському патріарху номінально, запорозька церква була в безумовному віданні Запорозького Коша, уряду Січі, котрий поставив на її чолі “начальника запорозьких храмів” Володимира Сокальського.
Останнє слово у вирішенні церковних справ було за Кошем. Зрозуміло, що голос кошового отамана Петра Калнишевського мав пріоритетне значення. На Раді обирали й священиків від запорозьких громад, а також затверджували священиків, надісланих із Межигірського монастиря. Питання про будівництво і забезпечення церков на Запорожжі вирішувалося також на загальновійськовій Раді.

Слід зауважити, що всі козаки Запорозького Коша були віруючими людьми. Вважали за непорушний обов’язок ходити до церкви. І, навіть, під час бойових дій використовували похідні церкви, які робилися з грубого полотна та церати й нагадували намети. Запорожці возили їх із собою у будь-які тривалі походи, встановлювали їх також поблизу сторожових постів – “бекетів”. Калнишевський всіма засобами сприяв розквіту діяльності храмів, протидіяв тиску царських урядовців на незалежність запорозької церкви, зокрема під час російсько-турецької війни 1768 – 1774 років. Так, наприклад, у 1769 року на противагу наказу Румянцева Калнишевський не погодився поставити запорозьких ієромонахів, що були в поході, в залежність від російських обер-священиків усієї діючої армії.

На Запорозькій Січі, як і в усій Україні, вирішальне місце в розвитку культури, передусім духовної, належало церкві. Тому будівництво храмів вважалося дуже шанованою діяльністю й справді мало велике значення в громадському і моральному житті українського суспільства. Однак за всю історію Запорозької Січі ніхто не міг зрівнятися в цьому з Петром Івановичем, який із щирою душею, зі знанням справи, не шкодуючи величезних коштів, віддався спорудженню і оздобленню храмів. За своє життя він фінансував будівництво п’яти церков на Роменщині, Межигірському монастирі біля Києва, на Запорожжі (зокрема, в селі Петриківка), робив їм та монастирям багаті дарунки.

У коло обов’язків кошового отамана входило також і забезпечення освіти в Запорозькій Січі. Тут існувало три спеціальних і шістнадцять загальноосвітніх парафіяльних шкіл при церквах у центрах паланок, слободах, селах. У школах при Святопокровській січовій церкві діти від 12 до 17 років навчалися письму, “цифірі”, закону Божому, українській та старослав’янській мові, іншим наукам. Юнаки-джури, яких запорозькі козаки брали в походи, засвоювали в цій школі суворий курс фізичного й військового виховання.

Загальне управління всіма школами зосереджувалось у руках кошового отамана Петра Калнишевського. Він дбав, щоб ті демократичні й гуманні принципи, які склалися в системі освіти на Запорожжі, не порушувалися, оберігав національний характер школи, дух глибокої любові до рідного народу, його культури, віри, звичаїв. Навчання велося на Запорожжі рідною тогочасною українською мовою.

Покарання різками засуджувалося, цінувалося умовляння, роз’яснювання, “словесне катування”. У школі існувало “курінне управління” на зразок учнівського самоврядування. Запорозькі козаки з любов’ю ставилися до дітей, особливо січовики, значна частина яких не мала власних родин.

Кошовий отаман Калнишевський дбав, аби школи мали відповідні умови для навчання й життя, своєчасно забезпечувалися приміщенням, харчами, книгами. Вся справа освіти була взята “на кошти війська”. За традицією при розподілі платні, провіанту, прибутків із торгівлі, промислів, воєнної здобичі видавали “звичаєм узаконену” частину на школу. Доброю справою вважалися пожертви на школи.

Військовий хист Петра Калнишевського яскраво проявився у російсько-турецькій війні 1768-1774 років, де він безпосередньо очолював кінне з’єднання Запорозького Війська і був командуючим усієї запорозької армії. Його заслуги, авторитет визнала Катерина II, нагородивши золотою медаллю з діамантами. У 1773 році Петру Калнишевському було присвоєно військове звання російської армії “генерал-лейтенант”.

Перебуваючи в походах й керуючи бойовими діями, кошовий постійно дбав про землі Вольностей Війська Запорозького: відстоював її кордони, сприяв переселенню селян з Ліво- й Правобережної України та Слобожанщини, збільшенню виробництва зерна, внутрішній і закордонній торгівлі. Це не сподобалось Катерині II і вона підписала наказ про знищення Запорозької Січі.

4 червня 1775 року піхотно-кінне з’єднання царських військ (загальною кількістю 100 тисяч чоловік) підійшло до стін січової фортеці. Козаки мали намір вступити в боротьбу з царськими військами, але Калнишевський, січова старшина й духівництво закликали їх не чинити опір і не піднімати зброї проти людей православної віри.

Січ була пограбована і зруйнована. Петра Калнишевського заарештували і відправили на довічне ув’язнення до Соловецького монастиря. Там, у камері-одиночці, він прожив понад 25 років. За переказами, його виводили з камери до церкви лише тричі на рік: на Великдень, Преображення і Різдво. Звільнили останнього кошового за наказом Олександра I у квітні 1801 року, коли йому минуло 110 років. Та він вже не виявив бажання їхати на покріпачену Україну, висвятився у ченці й залишився у монастирі служити Господу Богу до кінця днів своїх.

Помер Петро Іванович Калнишевський 31 жовтня 1803 року, маючи 112 років. Поховали славного козака, стійкого, невтомного, мужнього оборонця Запорозької Січі і віри православної на головному подвір’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором.

Література:
1. Апанович О. Останній кошовий отаман Запорозької Січі / Віра та Воля №6. – К: Щотижневий вісник Міжнародної громадської організації “Козацтво запорозьке”. 2005. – 12 с.
2. Кулиняк Д.І. Лицар Дикого Поля: Історико-документальна повість-есе – К: “Варта”. 2005. – 144 с.
3. Чувардинський А.Г., Палий А.И. Гетман Сагайдачний. – К: Наук. світ. 2002. – 225 с.

 

Анонсы

Фотоальбомы